Автор фотографії: Дивовижно, як часто всі наші провали та невдачі можна пояснити банальною лінню. Про це цікаво, і, як на мене, дуже влучно пише у своєму блозі Сет Годін.
Він розповідає історію зі своєї юності, коли він навчався в коледжі і спеціалізувався на математичних дисциплінах. Навантаження було “шаленим”. Для того, щоб підвищити свій рівень, Сет відвідував три чи чотири різні курси з математики. І так тривало до тих пір, поки одного дня він не зрозумів, що б’ється головою об стіну. Численні диференціали, виміри і трасформації викликали у нього нудоту. Йому не вистачало інтелекту для того, щоб осягнути по-справжньому “високу” математику. Тому Сет вирішив відмовитися від подальшого навчання.
Втім, аналізуючи цю ситуацію пізніше, Сет приходить до висновку, що рішення покинути математичні курси не мало ніякого зв’язку з його інтелектуальним рівнем. Це було всього лишень встановлення пріоритетів, до яких математика більше не входила.
Але що цікаво – коли люди переживають провал, вони готові радше назвати себе “тупими”, ніж “лінивими”. І основна причина цьому – лінь занадто легко “виправити”, а “тупість” – вона, начебто, вроджена. Тут вже нічого не вдієш!
Відомий мислитель у сфері управління, індієць за походженням, а також основоположник концепції ключової компетенції компанії C.K. Prahalad, виділяв два типи так званої „інтелектуальної ліні” (intellectual laziness):
Лінь великих і багатих компаній (чи людей), титанів корпоративного світу, коли йдеться про захист бідних (слабких) верств населення чи про глобальні потреби суспільства.
Лінь гуманітаріїв, які готові скаржитися на „погане життя”, але не готові і пальцем об палець стукнути, щоб забезпечити себе власними силами. Для них „прибуток” – це брудне слово. А той, хто думає про прибуток – родич диявола.
Зловив себе на думці, що в блогах дуже часто зустрічаюся з другим типом ліні…
А ще прикольно вважати за норму заробіток важкою працею на роботі, яка не приносить задоволення, і при цьому соромитися бажання отримати прибуток від хобі – заняття справою, яку по-справжньому любиш.
За останні кілька тижнів мені довелося дещо переосмислити для себе поняття лідерства, оскільки у доволі несподіваних ситуаціях я зіткнувся з двома крайніми його проявами. Хотів би поділитися деякими спостереженнями.
Передусім про те – чим лідерство не є (один із крайніх проявів, який стереотипно вважається лідерством, хоча насправді ним тут навіть не пахне): це жорстке керівництво. Якщо людина говорить: „Мене підвищили по службі і тепер у мене 50 підлеглих” – то швидш за все ви розмовляєте з представником саме такого – фальшивого – типу „лідерства”. Взагалі, я неодноразово стикався з ситуаціями, в яких люди „мірялися” своїми підлеглими:
- У мене 20 людей у підданні, а в тебе?
- А в мене поки-що тільки 7, але через місяць обіцяють підвищення і тоді я буду керувати цілим відділом – 35 співробітників.
Цікаво, які важелі приводять в рух бажання людини змінювати всіх навколо під свої потреби. І чому, коли всі навколо не змінюються, людина починає відчувати якийсь дивний дискомфорт. Я навіть писав про це колись у своєму давно закинутому особистому блозі на ЖЖ. А значить і раніше задумувався над цією темою…
Адже відчуття гармонії між людьми (такими, як вони є) важить набагато більше, ніж чисто механістична „пристосованість” деталей. Допиляв напилком – і все зійшлося.
Але чомусь у стосунках так не працює! Потрібно не іншого пиляти під себе (і звісно ж – не себе під іншого), а знаходити якісь точки дотику, які вже є для вас спільними. Вочевидь, саме на цьому принципі народжуються будь-які стосунки, починаючи від легкої приязні і закінчуючи шаленим коханням. Правда до останнього іноді домішуються чисто фізіологічні елементи пристрасті, які не дають свідомо оцінити, наскільки ваше кохання базується на гармонії, а наскільки – на фізіології.
Цікавим посиланням поділилася на днях Надія Баловсяк у своєму твіттері. Знайшов оригінал статті, на яку вона посилалася. Називається: „Як працювати менше, а зробити – більше”. На перший погляд цілком очевидні поради, але як починаєш розбиратися – виявляється, дуже мало хто їх дотримується. Тому вирішив перекласти на українську. Тим більше – що повністю згоден і сам намагаюся застосовувати практично кожну з них!
Давно відомий нам принцип Паретто (20% діяльності приносять 80% результату і навпаки)
Про принцип Паретто (20/80) я вже згадував у одній із перших статей на цьому блозі. Тож якщо ви хочете використовувати його у повсякденному житті – ідея тут дуже проста: намагайтесь звести до мінімуму 80% непродуктивного часу та зусиль:
скорочуйте час на перегляд електронної пошти, моніторинг статистики, спілкування в асьці та Jabber-і тощо;
навчіться говорити „ні” людям, які віднімають у вас дорогоцінний час. Коли працюєте – спілкуйтесь виключно з людьми, від яких напряму залежить результат роботи. Так само обмежте „порожнє” спілкування;
приділіть більшу частину свого часу самій справі, встановіть суті і працюйте над нею, не відволікаючись на деталі.
