Спонсор запису
У великих містах бассейн все частіше стає необхідністю для відпочинку
Поняття емоційного інтелекту (emotional quotient (EQ) вперше було використане у 1990-му році американськими психологами Джоном Маєром та Пітером Соловеєм (таке милозвучне українське прізвище). Воно об’єднало в собі вміння людей розбиратися у своїх власних думках, почуттях та контролювати свої емоції. Мені ж з поняттям EQ вперше довелося зіткнутися років так зо два назад, на одній з практичних конференцій по управлінню персоналом. І тоді цей феномен надзвичайно мене зацікавив.
Категорія емоційного інтелекту йде своїми коренями в проблему жорсткої визначеності людської долі. І тут все дуже просто: якщо в момент настання зрілості людина володіє певним набором особистісних якостей та навичок – то чи здатна вона змінитися? Іншими словами, якщо, скажімо, у свої 25 років я раптом вирішую, що зовсім не хочу бути архітектором (про що мріяв і на що вчився з дитинства) і вирішую, що хочу стати маркетологом чи pr-менеджером (тобто обрати професію з абсолютно іншим набором необхідних якостей) то чи можу я набути ці якості, працюючи над собою? Чи можу змінитися?
Теорія EQ, як основного рушія людської результативності та ефективності (і як наслідок – успішності) імпонує мені саме тим, що за твердженнями дослідників емоційний інтелект піддається тренуванню. Себто, як і у випадку з м’язами, ви самі можете вирішувати, наскільки розвинутим буде ваш емоційний інтелект.
Цей пост – по суті коментар до статті Сергія Петренка про роль твіттера, які інструмента маркетингу, який я, попри всі свої старання, так і не зміг запостити у систему коментування IntenseDebate, встановлену на його блозі (хоча перепробував безліч варіантів, починаючи від різних браузерів, і закінчуючи реєстрацією в самій системі). Чудовий спосіб “спростити” життя коментаторові! Але зараз не про неї…
Отже, стаття Сергія – це відгук на мій переклад десяти ознак, які вказують, що вашій компанії не варто користуватися твіттером, опублікованих на Менеджмент@БЛОЗі. Чесно кажучи, було навіть якось дивно читати такий відгук від людини, яка чудово розуміється на тонкощах функціонування принципів Web 2.0 та первинності комунікацій у сучасному інтернеті.
В якийсь момент у мене склалося враження, що Сергій просто неправильно зрозумів основну ідею статті. Я жодною мірою не намагаюся применшити роль твіттера, як інструмета для маркетингу та піару. Навпаки – вважаю його одним із найкращих сервісів для просування послуг та продуктів в інтернеті. Все питання в тому, яким чином це буде відбуватися! Може настав час нарешті відійти від “канонів одностороннього мовлення минулого тисячоліття”?
У статті Сергій ставить, як на мене, не зовсім логічний знак рівності між поняттями «запозичення світових практик» і «другосортністю». А може це я помиляюся? Давайте спробуємо розібратися!
«Меня интересует следующее: почему мы (имею в виду нацию) с раскрытыми ртами смотрим на то, что происходит на Западе или в Америке, с радостью делясь новостями о том, что какой-то известный блоггер запустил новую фишку, и пытаясь скопировать ее на наш рынок…
Это касается не только блогов. Та же ситуация в маркетинге и PR. Читать англоязычные блоги считается модно, внедрять то, что сделали PR-щики трансатлантических компаний несколько лет назад считается высшим пилотажем у нас…
И самый главный вопрос: устраивает ли нас (тебя конкретно) быть вторым сортом?»
Автор фотографії: Останнім часом багато часу проводжу на різноманітних сайтах та форумах про нерухомість. Справа в тому, що наш попередній контракт на оренду закінчується і ми з дружиною вирішили пошукати щось краще, дешевше і з ванною (у тій квартирі, де я поки що мешкаю, ванни немає – є тільки душ).
Сьогодні ж, переглядаючи нові повідомлення на одному з таких порталів нерухомості, я задумався про те, наскільки обґрунтованими є твердження, що вартість оренди квартир пішла вниз. Якщо так, не задумуючись, проаналізувати сьогоднішні ціни на оренду квартир в Києві і порівняти їх із тими, які пропонувалися всього півроку чи рік назад – то зниження здається очевидним. Ну ще б пак, вчора за одиничку в безпосередній близькості до метро Лівобережна (а саме тут я мешкаю і шукаю нову квартиру) просили близько $500 за місяць. Сьогодні така сама за якістю та близькістю до метро квартира обійдеться вам вже у $300.
Уау! Падіння майже на 50%! Оренда квартир подешевіла вдвічі!
Спонсор запису:
За тиждень басейни (бассейны) можна побудувати в Україні
Як не затуляй пальцями вуха – від розмов про кризу не втечеш. Це нова улюблена тема нашого люду, яка разом з накопиченням прикладів звільнень та скорочень, в купі з дедалі більшими коливаннями валюти та ринків нерухомості, пожирає уми все нових та нових жертв.
Але сьогодні мені хотілося б доторкнутися до трішки іншої (хоч і дотичної) теми. Як народжуються та лускають „мильні бульбашки”?
Мабуть ні для кого не секрет, що однією з останніх на сьогодні „найбільш роздутих” мильних бульбашок був ринок нерухомості. У нього качали повітря з усіх-усюд і „вдували” такими порціями – що ніякий „латекс” не витримав би.
Ви все ще вірите, що нерухомість може „тільки рости у ціні”?
Нам так вперто і так довго намагалися „вдовбати” в мізки цей стереотип, що ми й до сьогодні не можемо повірити, що насправді ось воно – почалося! Всього рік назад у Києві люди тільки іронічно посміхалися у відповідь на фразу: „Я не купуватиму квартиру за такою божевільною ціною. Почекаю, поки впаде”. А найбільш самовпевнені – крутили пальцем біля скроні, мовляв: „Чекай-чекай, завтра буде дорожче! А післязавтра – ще дорожче”.
