Що старшою стає людина, то більше обов’язків з’являється у її житті. Сім’я, друзі, родина, робота – а потрібно ж ще знайти час на відпочинок. Не дивно, що коли один або кілька аспектів життя опиняються у „пригніченому” становищі – загальний психоемоційний стан людини погіршується.
Але годин у добі рівно стільки, скільки є – ні більше, ні менше. На жаль (а може й на щастя), люди ще не навчилися збільшувати кількість відведеного їм часу. Тому єдиний вихід – ефективно розподіляти свою діяльність таким чином, щоб встигати більше (знаходити час для кожного із п’яти ключових елементів, які і створюють підґрунтя балансу).
З надзвичайно цікавим трактуванням моделі балансу я познайомився на StartUp Picnic, який відбувся кілька тижнів назад і на якому мені поталанило бути присутнім. Ось як виглядає класична модель пріоритизації, відповідно до цієї моделі:
- Будь-який баланс завжди ґрунтується на абсолютному пануванні власного „Я”. Тільки здоровий егоїзм здатен перетворити людину на цілісну особистість. І перш, ніж ви зможете творити добро, допомагаючи кошенятам, які позалазили на високі дерева, вам просто необхідно „полюбити самого себе”.
Одна із 10-ти Божих заповідей так і звучить: „Полюби ближнього, як самого себе”. Правда, інтерпретуючи її, більшість людей чомусь зосереджуються на ближньому, забуваючи зробити наголос на тому, що стає очевидним із самого формулювання: Бог хоче, щоб людина любила саму себе! Але це так – релігійна лірика…
Основна суть написаного полягає в тому, що до тих пір, поки людина не усвідомить, що у цьому світі навіть близько немає нічого настільки ж важливого, як вона сама – про жоден баланс не може бути мови.
Читати далі про принципи балансу…
Хто стежить за моїми оновленнями у твіттері – вже знає, що на позаминулих вихідних ми з друзями їздили до Карпат. Похід наш пролягав горами від Вижниці до Косова. Всього горами було пройдено близько 25 кілометрів (від Вижниці до Косова). Якщо хтось захоче повторити наш “подвиг” – карти додаються. Як воно було (з усіма подробицями у кольорі) дивіться (і трішки читайте) далі.
Ця місцинка знаходиться кілометрах в десяти від Вижниці. Сюди нас (7 чоловік) привезли бусиком і залишили наодинці із природою. Подорож тільки починається. Схоже, нам потрібно дряпатися десь в бік он-тієї скелі.
Читати далі (багато фоток)…
За підтримки:
Поспішайте – оригінальна акція від Drugrevenue практично закінчилася
На днях мав не надто приємний досвід подачі документів на вироблення закордонного паспорта у Києві. Для того, щоб для інших людей він виявився більш приємним – поділюся деякими своїми спостереженнями.
Отже, дано: ви живете у Києві, хоча прописані у іншому місті (таких ситуацій у столиці – “хоч греблю гати”). При цьому у вас немає ні бажання, ні, що найголовніше – часу, для того, щоб їхати “додому” і витрачати кілька днів на здачу документів (а потім і на отримання закордонного паспорта).
На щастя ця проблема вирішується, після того, як у травні 2008-го року по вул. Саксаганського, 4 у Києві свою роботу почав Загальнодержавний центр видачі закордонних паспортів. Тут отримати закордонний паспорт зможе кожен, не залежно від місця його проживання та прописки. Сам центр знаходиться неподалік (2 хвилини пішки) від метро Палац Спорту і працює з 10-тої до 19-тої (окрім п’ятниці, коли там скорочений день). Субота і неділя – вихідні!
Читати далі про оформлення закордонного паспорту в Києві…
Обдумуючи цю статтю, я наче сперечався сам із собою. Бо сам чудово розумію і на глибинному рівні усвідомлюю, що мова – це той грунт, без якого нація, як культурна одиниця, гине. З мови вона починається. Але нація – це все-таки не лише мова.
На подібні думки наштовхнув мене коментар Олександра Жиденка aka Sandy, з яким я повністю погодився. Майже з кожним словом. З кожною ідеєю (чи напівідеєю), яка виникала у тому коментарі. А потім сам себе злякався. Бо не можна – категорично не можна – видавати свої власні бажання за дійсність. Бо коли я читаю текст, який повністю відповідає моїм власним спостереженням – то ковтаю його, наче той бальзам… – а він і лягає, як бальзам на душу. І чомусь думаю, що такий шаблон поведінки притаманний якщо не всім – то принаймні дуже багатьом людям. Ми любимо читати те, що відповідає нашому власному світогляду. Бо це начебто ще раз доводить, що ми праві.
Але до всього (а до своїх власних переконань – особливо) варто бути критичними. І тим більше, у випадках, коли ми стикаємося з текстами (думками, ідеями), з якими погоджуємося на 100%.
Читати далі про українську мову та націю…
Спонсор запису
У великих містах бассейн все частіше стає необхідністю для відпочинку
Поняття емоційного інтелекту (emotional quotient (EQ) вперше було використане у 1990-му році американськими психологами Джоном Маєром та Пітером Соловеєм (таке милозвучне українське прізвище). Воно об’єднало в собі вміння людей розбиратися у своїх власних думках, почуттях та контролювати свої емоції. Мені ж з поняттям EQ вперше довелося зіткнутися років так зо два назад, на одній з практичних конференцій по управлінню персоналом. І тоді цей феномен надзвичайно мене зацікавив.
Категорія емоційного інтелекту йде своїми коренями в проблему жорсткої визначеності людської долі. І тут все дуже просто: якщо в момент настання зрілості людина володіє певним набором особистісних якостей та навичок – то чи здатна вона змінитися? Іншими словами, якщо, скажімо, у свої 25 років я раптом вирішую, що зовсім не хочу бути архітектором (про що мріяв і на що вчився з дитинства) і вирішую, що хочу стати маркетологом чи pr-менеджером (тобто обрати професію з абсолютно іншим набором необхідних якостей) то чи можу я набути ці якості, працюючи над собою? Чи можу змінитися?
Теорія EQ, як основного рушія людської результативності та ефективності (і як наслідок – успішності) імпонує мені саме тим, що за твердженнями дослідників емоційний інтелект піддається тренуванню. Себто, як і у випадку з м’язами, ви самі можете вирішувати, наскільки розвинутим буде ваш емоційний інтелект.
Читати далі про емоційний інтелект…