Блог Ярослава Федорака

Як і минулого року, цієї зими ми з дружиною знову вирушили на Буковель. Мабуть, це був найкращий відпочинок за останні кілька років. Попри всю мою любов до літа та відпочинку біля води, цьогорічна подорож на карпатські схили принесла стільки драйву, енергії та задоволення, що після чотирьох днів активного катання зовсім не хотілося повертатися.

За рік Буковель помітно розвинувся і продовжує енергійно розбудовуватися. Від нашого готелю відкривався краєвид практично на весь курорт, і окинувши оком ближні схили можна було нарахувати як мінімум з десяток різноманітних будівництв, які за рік, а може й швидше перетворяться на нові колиби, готелі та фешенебельні ресторани. Найбільше мене вразила фраза одного росіянина, який стояв переді мною в черзі на підйомник. Адресувалася вона, очевидно, його товаришеві, з яким він розмовляв по телефону: “А ти знаєш, тут все доволі пристойно. Європа! Не чекав, що в Україні таке можливо! Витяги, траси, інфраструктура – все як повинно бути”. Після таких слів з особливою силою прокидається гордість за свою державу.

Першого дня ми з Іванкою відновлювали лижну навичку, тож обмежилися найпростішою – сьомою – трасою (наприкінці цього запису можна відшукати карту схилів, щоб уявляти, де і що знаходиться).

Взагалі, як стверджується у промо-відео, яке крутять по буковельському телебаченні з ранку до ночі – всього на курорті 63 траси:
- 14 “синіх” (колір на карті) трас для новачків – вони найпростіші;
- 41 “червона” траса для просунутих лижників;
- 8 “чорних” трас для майстрів та професіоналів лижного спорту.

Втім, далеко не кожна синя траса підкориться вам з першого разу. Сьома траса – найпростіша. Це відносно короткий (900 метрів), абсолютно прямий і дуже широкий відрізок снігової дороги, де навчаються ті, хто вперше приміряв на себе обладунки лижника.

За моєю спиною – траса №7. Полога і спокійна. Остерігайтеся новачків, які щохвилини можуть в’їхати в спину!

Далі багато фоток та карта схилів…

Деякі читачі мого особистого блога вже знають, що у вересні (тобто приблизно місяць назад) ми з дружиною пішли на курси керування автомобілем. А вчора було перше практичне заняття. Автошкола – це, мабуть, та річ, яка в даний момент життя захоплює мене найбільше. Тож я давно планував поділитися враженнями від навчання. Можливо – це буде навіть серія статей, яка стане в нагоді водіям-початківцям. Чи, радше, просто початківцям, оскільки водіями вони стануть у кращому випадку після закінчення школи.

Вчитися вирішив у київській автошколі «Альбатрос» (якщо ви цікавились цим питанням, то, можливо, також про неї чули). Вибрати школу мені було нескладно і на це вплинуло кілька факторів:

• по-перше, школа повинна знаходитися поруч з роботою (щоб не доводилося їхати через пів-міста, добираючись до неї). А в моєму випадку «поруч з роботою» означає і «поруч з домом», оскільки працюю і мешкаю в одному районі;
• по-друге, школа повинна бути якісною. А хто краще оцінить якість, як не люди, які вже мають досвід навчання? На щастя, двоє моїх співробітників уже навчалися у школі, яку я запримітив, і дали виключно позитивні відгуки. А трішки пізніше я абсолютно випадково дізнався, що у цій же школі навчався ще один мій товариш і колишній гуртожитський співмешканець. Його відгук про школу також був позитивним (як і результат – здача іспитів у МРЕВ з першого разу без жодних хабарів).

В принципі, цих відгуків було цілком достатньо і я практично прийняв рішення, та все ж вирішив доповнити їх відгуками з найширшого джерела – тобто Інтернету. А в ньому, як відомо – не буває єдиної думки. Та все ж відсоток позитивних відгуків був достатньо високим для того, щоб я нарешті перестав хвилюватися про якість і подав документи на навчання.

Читати далі про моє навчання у автошколі…

Літню відпустку, як і минулу, ми з дружиною провели в Єгипті. Дуже багато сонця, ще більше моря і надзвичайна безтурботність – ось що сподобалося нам минулого разу і змусило відвідати цю країну повторно.

Власне, їдучи в Єгипет на початку серпня, ми ще й зуміли “сховатися” від київської спеки, оскільки погода в Шарм Ель Шейху нічим не відрізнялася від київської. Температура повітря так само коливалася від 36 до 42, ось тільки вологість повітря у Єгипті набагато нижча, що дозволяє переносити цю температуру куди легше. Словом, хто пам’ятає, що робилося в Україні на початку і всередині серпня – чудово мене зрозуміє.

Втім, сьогодні я хотів поділитися з вами враженнями не тільки і не стільки самою подорожжю до Єгипту, скільки однією з екскурсій, на які нам з Іванкою поталанило потрапити: Мотосафарі на квадроциклах пустелею.

Замість передмови, скажу, що автомобілі – це моя давня мрія, хоча на жаль ще не маю власного. А квадроцикл, як не крути, це все-таки певний аналог автомобіля. Тому на екскурсію хотілося страшенно. І мушу визнати – вона вдалася.

Відразу по прибуттю до бази квадроциклів, нам показали, як зав’язувати арафатки (хто не знає – це клітчасті хустинки), які повинні захищати нас від піску та пилюки. Власне, як бачите – обличчя під час поїздки захищене повністю: окуляри закривають очі, а арафатка – все інше. На фото я і Іванка.

Читати далі про нашу подож до Єгипту та мотосафарі…

Коли місяць чи півтора назад ми з дружиною сиділи на поганеньких „Фрикадельках” (мультфільм про божевільного і водночас геніального науковця), а перед показом, закономірно, крутили рекламу фільмів, які транслюватимуться найближчим часом – я вже знав, що піду на „Аватар”. Так само, як знав, що дивитимусь цей фільм тільки у IMAX!

Але тоді основною мотивацією було ім’я режисера. А очікування зводилися до „дуже якісного і насиченого супер-спецефектами фантастичного фільму від Джеймса Камерона”. При цьому, уява малювала щось середнє між „Термінатором” та „Чужими”, що по суті мало б нагадувати „Хижака” (через це, до речі, на фільм не пішла моя дружина. Вона недолюблює термінатороподібну фантастику). Але я все-рівно пішов би! Якщо не заради сюжету – то хоча б заради спецефектів і неймовірно красивого аймаксівського 3D (а „Аватар” знімався у спеціальному IMAX-форматі – отже 3D обіцяло бути видатним. Забігаючи наперед, скажу, що так воно і виявилося).

Квитки були куплені майже за місяць до прем’єри (на другий чи третій день після того, як було відкрито їх продаж). І вже тоді взяти хороші місця на прем’єрний день було неможливо. А оскільки для мене розміщення в залі має більше значення, ніж час перегляду (ну дійсно, яка різниця – трьома днями раніше чи пізніше – фільм же йтиме довго) – то було взято квитки на одні з найкращих місць на вівторок (22 грудня).

Постараюся не переказувати тут сюжет фільму – все-таки комусь його ще дивитися. Скажу лишень, що „Аватар” перевершив мої очікування у декілька разів. Відверто кажучи, не можу пригадати жодного фільму, який би залишив по собі настільки ж сильні враження.

Читати далі враження від “Аватара” Джеймса Камерона…

Хто стежить за моїми оновленнями у твіттері – вже знає, що на позаминулих вихідних ми з друзями їздили до Карпат. Похід наш пролягав горами від Вижниці до Косова. Всього горами було пройдено близько 25 кілометрів (від Вижниці до Косова). Якщо хтось захоче повторити наш “подвиг” – карти додаються. Як воно було (з усіма подробицями у кольорі) дивіться (і трішки читайте) далі.

Ця місцинка знаходиться кілометрах в десяти від Вижниці. Сюди нас (7 чоловік) привезли бусиком і залишили наодинці із природою. Подорож тільки починається. Схоже, нам потрібно дряпатися десь в бік он-тієї скелі.

Читати далі (багато фоток)…