Кві 24
Український дискурс, або Національність – це не лише мова!
Обдумуючи цю статтю, я наче сперечався сам із собою. Бо сам чудово розумію і на глибинному рівні усвідомлюю, що мова – це той грунт, без якого нація, як культурна одиниця, гине. З мови вона починається. Але нація – це все-таки не лише мова.
На подібні думки наштовхнув мене коментар Олександра Жиденка aka Sandy, з яким я повністю погодився. Майже з кожним словом. З кожною ідеєю (чи напівідеєю), яка виникала у тому коментарі. А потім сам себе злякався. Бо не можна – категорично не можна – видавати свої власні бажання за дійсність. Бо коли я читаю текст, який повністю відповідає моїм власним спостереженням – то ковтаю його, наче той бальзам… – а він і лягає, як бальзам на душу. І чомусь думаю, що такий шаблон поведінки притаманний якщо не всім – то принаймні дуже багатьом людям. Ми любимо читати те, що відповідає нашому власному світогляду. Бо це начебто ще раз доводить, що ми праві.
Але до всього (а до своїх власних переконань – особливо) варто бути критичними. І тим більше, у випадках, коли ми стикаємося з текстами (думками, ідеями), з якими погоджуємося на 100%.
Скільки людей в Україні вважають себе українцями? Думаю – це тих 66% про які говорить Олександр. І якщо назвати їх меншиною – то справді виникає отой парадокс: „Українська меншина – найбільша меншина в світі”. Але, раз вже зайшлося про українську мову, тут, думаю, варто задати ще два запитання:
- скільки людей в Україні вважають українську мову своєю рідною?
- скільки людей в Україні розмовляють українською мовою?
І якщо з якихось причин числові відповіді у першому, другому та третьому варіантах не будуть збігатися (тобто у другому і третьому варіанті число буде меншим) – потрібно задати собі ще одне запитання:
„Чи має право людина, яка не вважає українську мову своєю рідною і не розмовляє на ній, вважати себе українцем?” До речі, було б цікаво почути відповідь на це запитання від моїх читачів…
Ну а тепер про біль і смуток
Дійсно боляче і сумно дивитися, як твоя мова гине. І навпаки – дуже приємно бачити, як вона відроджується. І сьогодні, на щастя, я можу сказати, що я щасливий. Бо принаймні у моєму оточенні української мови стає дедалі більше. Не узагальнюватиму це спостереження на всю українську спільноту, оскільки про деякі регіони я навіть найменшого уявлення не маю. Наприклад, мені ніколи не доводилося бувати на сході України, де, кажуть, з українською мовою найбільш скрутно. Але принаймні на київських конференціях по бізнесу моя мова нарешті залунала. Ще два-три роки назад почути її там було практично нереально. Сьогодні ж це не така вже й фантастика.
Я розумію – це лише початок. А може – взагалі моя суб’єктивна і абсолютно некоректна думка. Так собі – враження та й годі…
Мова інтернету – коли навіть українці стають англійцями!
А інтернет же – це взагалі така територія, в якій від мови, якою ви користуєтесь, залежить об’єм інформації, яка вам доступна. Я колись вже писав, чому так мало людей вводять запити у Google українською мовою (хоча в житті розмовляють саме українською) – тому що ще до того, як натиснуть кнопку „шукати”, вони знають, що нічого не знайдуть. І доки ця ситуація продовжуватиметься – про українську мову, як мову українського інтернету, можна буде забути.
Ось вам буквально сьогоднішній приклад із власного досвіду. Найближчим часом мені потрібно виготовити закордонний паспорт. Прописаний я в Чернівцях, проживаю – в Києві. Хотів дізнатися, чи реально отримати закордонний паспорт тут? Спробував ввести із десяток варіацій запиту „закордонний паспорт в Києві” і все що отримав – це лише інформацію про те, що у березні 2008-го року наказом Юрія Луценка було відкрито загальнодержавний центр видачі закордонних паспортів. Ця новина з одного боку мене порадувала (загальнодержавний – це ж значить для всіх громадян України, не залежно від місця прописки), а з другого – не дала жодних відповідей. Ні телефону, ні електронної адреси ні, тим більше, сайту самого закладу, я так і не знайшов. Потратив на це заняття приблизно пів-години.
І знаєте що мені допомогло? Переформулювання запиту – „оформление загранпаспорта в Киеве”. Відразу якийсь другий чи третій сайт виявився саме тим, що я шукав. Чи потрібні ще якісь пояснення?
Говорити – дуже просто!
А от робити – в незліченну кількість разів складніше. Коли проводяться різноманітні заходи щодо підтримки української мови, я внутрішньо їх підтримую. Але чудово розумію, що бізнес на нашій мові поки що не зробиш. І це погано. Бо тоді бажаючих було б набагато більше. Поки що створювати ресурси українською мовою, як справедливо відзначив Олександр, не вигідно – „інакше цей ресурс не буде популярним”. Тому створювати українське доводиться на волонтерських (чи майже волонтерських) засадах.
І зверніть увагу – саме СТВОРЮВАТИ УКРАЇНСЬКЕ, а не критикувати російське. Бо критика „тих, хто не з нами” не робить нас ані на йоту кращими, а українську мову привабливішою для тих, хто нею ще не розмовляє. Всілякі „форуми українців” – на кого вони орієнтовані? На людей, які й так розмовляють українською і будуть продовжувати це робити, бо такі у них переконання! Жодна людина, яка не розмовляє українською мовою, ніколи не вирішить вивчити її для того, щоб зайти на „форум українців”. Зате вона вивчить її для того, щоб отримати доступ до унікальних ресурсів, в яких зібрані знання, що їх неможливо отримати у жодному іншому місці.
Якби зараз я не знав української, то, мабуть, вивчив би її тільки для того, щоб мати змогу дивитися Альфа і Тачки!..
Трохи сумбурно, але десь, приблизно, так…
Квітень 24th, 2009 at 15:11
На мою думку, питання? чи має право людина, яка не вважає українську рідною, вважати себе українцем є філософським. І як би ми не відповіли на нього, нічого це не змінить.
Актуальним, на мою думку, є инше питання: чому кількісна більшість населення України (більше 66% за даними перепису), яка своєю рідною мовою вважає українську, є меншиною в культурному смислі? Від відповіді на це питання, думаю, набагато більше користі, ніж від міркування хто має право називатися українцем, а хто такого права не має.
Квітень 24th, 2009 at 15:35
sandy =) проте не варто одразу рефлективно хляпати рукою там, де вкололо (шо то змінить?): бджілка поперек лікує =)
Квітень 24th, 2009 at 15:57
Sandy, питання, звісно є. Але хіба відповідь на нього щось змінить? Ну знатимемо ми, чому кількісна більшість відчуває себе меншістю. А що з того? Як на мене суть якраз в іншому: що я (ти конкретно) чи кожна людина зокрема, зробила для того, щоб змінити ситуацію? А якщо не зробила – то що може зробити? Бо ставлячи питання до “більшої меншості” ви ніби-то автоматично знімаєте відповідальність із себе: “а що я? я ж ідеальний! То все вони – меншини чи більшості…”
tivasyk, читайте уважніше, якраз не “кусає” – а говорить речі, з якими рефлекторно погоджуєшся. А потім, починаючи міркувати, приходиш до того, що не все так просто.
Для того, щоб знайти відповідь, потрібно ставити правильні запитання. Як на мене, запитання “чому?” не правильне. Правильне запитання: “як це змінити?” Хіба ні?
Квітень 24th, 2009 at 16:29
> запитання “чому?” не правильне. Правильне запитання: “як це змінити?”
щоб відремонтувати дзигаря, тре знать, чому він не працює =/
втім, це лірика. а sandy таки кусає =)
Квітень 24th, 2009 at 16:40
tivasyk, ризикуємо з таким підходом знову ж впасти у філософію, але для того “щоб відремонтувати дзигаря” зовсім не обов’язково знати “чому” він не працює. Адже навіть якщо ми будемо мати відповідь на це запитання – то не факт, що відремонтуємо. Скажімо – він впав у воду. Ось і причина – дзигар не працює бо впав у воду! :) А що далі? А далі нічого, до тих пір поки ми не будемо знати конкретно: “що потрібно зробити, щоб відремонтувати”.
От скажімо, на мою думку українська більшість поводиться як меншість тому, що у нас такий менталітет. Тобто тут, хоч і суб’єктивно (звісно) я дав відповідь на запитання “чому”? І що – це допомогло?
Зрозумій, це не наїзд (хоча у мене чомусь склалося, сподіваюсь хибне, враження, що саме так ти його сприйняв). Просто тема справді зачепила. І дуже хотілося б, щоб вона переросла у щось більше, ніж наше одвічне “говорили-балакали, сіли і заплакали”. Але чомусь відчуваю, що не переросте. Просто прозвучить ще кілька наїздів на меншину-українців (з відмежуванням себе від цієї спільноти, звісно ж). Потім може ще кілька слів про знедоленість… Так завжди було. Це вже майже історична риса! От я й думаю – а це можливо взагалі змінити?
Квітень 24th, 2009 at 19:16
Як на мене, відповідь на питання „чому?“ — проста: українці століттями були під владою імперій з усіма відповідними наслідками. Відповідь Ярослава на питання входить у цю множину — виробився відповідний менталітет і українці навчилися не совати носа, де його можуть прищемити. Це стратегія виживання слабшого. Мишей більше за котів, але вони слабші, тому й ховаються.
Далі, „що можна зробити?„ А нічого надзвичайного. Балакати по-українськи скрізь де можна, святкувати національні свята, при бажанні проголосувати за Тягнибока. Я відкрив щось нове? Хотілося б усе й відразу, хотілося б на додачу до панівного становища українців ще й мільйон в кишені, щастя і т. д. Але світле майбутнє не настане.
Я схильний вважати, що через 1–2 покоління українці отримають нарешті домінування у власній державі. Тому що тепер об’єктивно нас ніхто не дискримінує. Одиничні випадки не йдуть в порівняння із системною дискримінацією в минулому. А українців все-таки 66%.
Квітень 24th, 2009 at 20:48
Що значить що я є меншиною в культурному сенсі? Ніяк не зрозумію. Може того що я з Галичини. Кажуть в Львові українці колись були меншиною, а жили там поляки. А тепер знайдіть в Львові поляка.
Квітень 24th, 2009 at 22:44
Тарас, авжеж ти не розумієш! Адже тобі пропонують йти протореною стежкою інших націй – відвойовувати!
Вибач, це іронія. Проте проти твоїх слів я зовсім нічого немаю, просто використав їх. Але ж, оскільки ти задав таке запитання, правда ж відчувається якийсь “підвох”??
Квітень 25th, 2009 at 08:51
Власне, все, що я хотів донести цим дописом, можна умовно звести до трьох пунктів:
В якому місці я неправий? Покажіть, бо не бачу!
А небезпека подібних коментарів, як той, що я на нього дав посилання у статті (про який tivasyk так влучно написав, що перечитував кілька разів, впиваючись змістом), якраз в тому, що в них все дуже логічно побудовано. І після них виникає дуже велика спокуса пожаліти себе. “Ох які ж ми бідні і знедолені. Українці при всій їх численності в меншості. Світла наприкінці тунелю наче й немає і т. п.”
Я жодного разу не відчував утисків української мови (в тому сенсі, що ніхто й ніколи не просив мене змінити мову, коли я починав говорити по-українськи). Це моя мова і в межах своєї держави я не почуваю себе меншиною, коли розмовляю нею. Я вважаю це дуже політизованою проблемою, яка дійсно є чудовим козиром, коли наближаються чергові вибори. Вона політизована настільки – що вже не тільки суперники, але навіть ідейні союзники (всі коментатори цього запису) – люди, які сходяться в основній думці (українська мова повинна бути, розвиватися і ставати домінантною в Україні) – починають сперечатися між собою. В цій проблемі прихований гігантський провокаційний потенціал, який здатен збивати з глузду і ламати мости між союзниками. І в цьому її привабливість для політиків.
Насправді ніхто не заперечить – мова має велетенське значення! Але, як би парадоксально це не звучало, розмови про її важливість їй не допоможуть. І як на мене, потрібно не називати українців національно-культурною меншиною, через те, що вони реєструються на російськомовних сервісах – а просто створити українськомовний. Бо “коли виходу немає – доводиться виходити через вхід”! Робити, а не говорити (наскільки б простішим не здавалося останнє)!
Квітень 25th, 2009 at 11:33
Цей запис ще раз доводить, що нам потрібно просто-напросто створювати ще більше інформації українською мовою – коли буде пропозиція, вийде назовні і схований попит.
Взяти хоча б блоги – якщо він у вас україномовний і несе, окрім літдибру, якусь інформаційну користь відвідувачам – це вже позитивно. Бо рано чи пізно вас знайдуть ті, кому ця інформація буде потрібна.
Квітень 25th, 2009 at 12:59
Я не вважаю українську своєю рідною мовою. І в цьому мені не соромно зізнатись. Моя мати вчила мене говорити російською, років до 5 я взагалі не знав про існування української як такої (на Донбасі народився). Проте наразі всі мої проекти – українською, я працюю на благо українізації ВордПресу, і пишу я теж українською. ЧОМУ? Бо за українською майбутнє. Проте мало хто це розуміє. І за заяви на кшталт “українська невигідна і не приносить прибутку” я б наприклад висміював.
Квітень 25th, 2009 at 19:42
Тут все правильно написано. Творити контент. Українська це унікальний шанс створити свій ринок і встановлювати на ньому правила.
Квітень 26th, 2009 at 08:34
2masterpiecer поважаю. успіхів!
Квітень 26th, 2009 at 08:51
jarofed:
В якому місці я неправий? Покажіть, бо не бачу!
Абсолютно правий.
І після них виникає дуже велика спокуса пожаліти себе.
Радий, що Ви не піддаєтеся спокусі. ;)
Читаю оце коментарі і бачу, що, попри все, у нас є майбутнє. :)
Квітень 26th, 2009 at 18:20
“І як на мене, потрібно не називати українців національно-культурною меншиною, через те, що вони реєструються на російськомовних сервісах – а просто створити українськомовний. Бо “коли виходу немає – доводиться виходити через вхід”! Робити, а не говорити (наскільки б простішим не здавалося останнє)!”
Абсолютно правильна думка!! Підтримую!
Квітень 28th, 2009 at 09:29
Цілком поділяю роздуми автора.
Вважаю, що можна з оптимізмом дивитись у майбутнє української мови. Ті починная, які запроваджує влада на підтримку мови, рано чи пізно принесуть свої плоди. І як би несхвально не сприймались ці кроки в деяких регіонаї України, з роками все стане на свої місця і українська мова почне відвойовувати позиції навіть на сході нашої прекрасної держави :)
P.S.: У кого є всі серії “Альфа” українською? :)